1 Читать онлайн книгу «Таємний посол. Том 2» в библиотеке goldenlib.ru. Страница 1

Annotation

Володимир Малик (справжнє прізвище — Сиченко, 1921–1998) — відомий український письменник, що зажив слави як автор історико–пригодницьких романів (тетралогія «Таємний посол», «Князь Кий», «Черлені щити» та ін.). Його твори ставлять поруч з творами Александра Дюма та Генріка Сенкевича. У 1983 році за досягнення в галузі літератури В. Малику було присуджено премію ім. Лесі Українки. У тетралогії «Таємний посол» розповідається про боротьбу українського народу проти турецько–татарських загарбників у другій половині ХVІІ століття, про трагічні події в Україні після Чигиринських походів та про оборону Відня (влітку 1683 року). Читачі будуть у захваті від карколомних пригод безстрашного розвідника козака–відчайдуха Арсена Звенигори та його побратимів, чиї діяння й самовідданість у боротьбі за «други своя», за честь, справедливість і людяність роблять їх справжніми лицарями «без страху і докору».

До видання увійшли третя і четверта книги тетралогії.

Історія України в романах

КНИГА ТРЕТЯ

Частина перша

НАПАД

ПАЛІЙ

В ОСИНОМУ ГНІЗДІ

ЯМА

НА РУЇНАХ

Частина друга

«КРИМ НЕЩАДНО СТРУСНУТИ!»

АРКАН В’ЄТЬСЯ

КАМ’ЯНЕЦЬ

ЗАПОВІТ КОШОВОГО

ПЕРЕМИР’Я

ВАРВАРА–ХАНУМ

БУДЖАК

КНИГА ЧЕТВЕРТА

Частина перша

ОДАЛІСКА

В КРАЇНУ ЗОЛОТОГО ЯБЛУКА

ВАРШАВА

ЗНАМЕНО ПРОРОКА

Частина друга

ВІДЕНЬ

БУДУТЬ ПТАШКИ ПРИЛІТАТИ…

ПОДАРУНОК СУЛТАНА

ДОРОГА БЕЗ КІНЦЯ

notes

Історія України в романах

Володимир Малик

Таємний посол

Тетралогія

Харків

«Фоліо»

2008

КНИГА ТРЕТЯ

Чорний вершник

Частина перша

НАПАД

1

В останній день грудня 1678 року Арсен Звенигора з Романом Воїновим та Ненком перебралися по льоду на лівий берег Дніпра і понад Сулою попростували на північ. Поспішали, бо хотіли щедрий вечір зустріти в Дубовій Балці серед своїх.

Пронизливий холодний вітер люто шмагав їх по обличчях колючим снігом, сліпив очі, танцював і кушпелив навколо, мов зграя відьом і чортів, застилаючи виднокруг густою білястою пеленою.

Стомлені голодні коні важко брьохалися в імлистій сніговій круговерті, з натугою здиралися на круті горби. А в долинах, у глибоких байраках пурхали по груди в пухкі замети, як у свіже пінисте молоко.

Вершники теж стомилися і їхали мовчки. Арсен прокладав шлях, пильно вдивляючись у неясні обриси горбів і ледь помітних у безпросвітному мороці гаїв, щоб не збитися з дороги. Власне, ніякої дороги не було — пробиралися навпростець, манівцями, але ці манівці були козакові добре знайомі, бо не один раз він тут проїздив. Його товариші цілком покладалися на свого проводжатого — тому понасували башлики на самі очі, понахиляли голови майже до кінських грив і, здавалося, дрімали.

А хуртовина не вщухала. Небо не просто сіяло снігом. Воно, як велетенський вітряк, тряслося в нестримному гніві й з високості трусило, кидало, жбурляло з–під свого невидимого жорна цілі потоки крижаного борошна, яке зразу ж підхоплював скажений вітрюган і котив понад принишклою землею.

Арсен щільніше прикрив поли кожуха і, знявши рукавицю, теплою долонею зігнав з брів і вій шорсткий намерзлий сніг. А думкою линув у Дубову Балку, в низеньку теплу хатину. Уявляв, як у це передноворічне надвечір’я мати зі Стехою і Златкою готують святкову вечерю, а чоловіки — дідусь Онопрій, Младен, Якуб, Спихальський та Яцько, — упоравшись по господарству, сидять на лавах, за столом та біля лежанки, в якій весело гоготить вогонь, і ждуть щедрівників та щедрівниць.

Щедрий вечір! Багатий вечір! Цього разу ти будеш особливо радісний у господі старої Звенигорихи. Тільки б щасливо добратися до хутора.

Потім в уяві спливає прекрасне личко Златки. На її пухких губенятах блукає сумна усмішка, а в темно–синіх очах причаїлося невисловлене запитання — Арсене, любий, коли ж я діждуся тебе? Коли нарешті ти повісиш на кілочок у глухому кутку хатини свою шаблю–розлучницю, коли — надовго а чи й назавжди — розсідлаєш свого бойового коня і забудеш про нескінченні шляхи–дороги, про криваві січі, про сповнені тривог і небезпек дні й ночі?.. Вона манила до себе звабливим поглядом, стрункою постаттю, білизною зубів і вітряною розмаяністю важкого чорного волосся. Вона кликала своїм ніжним грудним голосом, в якому вчувалася дивна музика чужих мов і бентежність південних ночей… Златко! Люба моя! Я поспішаю, щоб уже ніколи більше не розлучатися з тобою, щоб навіки назвати своєю і назавжди поєднати наші долі! Я лечу до тебе, чужоземко моя дорога, щоб відтепер і до кінця нашого життєвого шляху бути разом, щоб ти не відчувала себе серед цих широких степів відламаною галузкою. Златко! Я зроблю усе, що в силах моїх, щоб ти була щасливою, щоб моя земля стала для тебе рідною і дорогою…

Його думки снувалися б і далі, та їх раптом урвали якісь тривожні звуки, що долинули з глибокої балки. Арсен почекав, поки під’їдуть товариші.

— Ви чуєте? Здається, десь ірже кінь!

— Що ж тут — село чи хутір попереду? — спитав Роман.

— В тім–то й річ, що ні села, ні хутора… О, чуєте?!

З балки долинуло ледь чутне в завиванні буревію тривожно–болісне іржання.

— Мабуть, подорожні, — висловив здогад Роман. — І несе ж у таку лиху годину!.. Хто б це міг бути? Сподіваюся — не татари?

— Зараз дізнаємося, — відповів Арсен.

Вони спустилися в долину. Тут було трохи затишніше. Сніговій ревів десь угорі, котився понад білою безконечною рівниною, а сюди, в міжгір’я, вривалися тільки поодинокі вихори і слали між невидимими горбами пухку снігову ковдру.

До виразного іржання тепер долучився людський стогін. Він линув десь знизу, мовби з–під снігу або з глибокої ями.

Вершники спішилися.

На краю обривистого, занесеного снігом рівчака зупинилися. Там, унизу, в напівзаметеній ямі, лежав вороний кінь. Здригаючись від холоду, він натужно підіймав мокру голову і жалібно іржав, ніби благав про порятунок. Під ним невдаха–господар. Своєю вагою кінь придушив йому ногу, і чоловік, пересилюючи біль, тихо постогнував.

Арсен стрибнув у рівчак.

Кінь потягнувся до нього м’якими мокрими губами, тихенько заіржав і зробив спробу підвестися. Але не зміг: обидві передні ноги були переламані. Його хазяїн ворухнувся теж і розплющив очі.

— Кріпись, чоловіче! — промовив Звенигора. — Зараз ми допоможемо тобі!

Вони втрьох підняли коня, висвободили зі стремена ногу потерпілого. Допомогли йому підвестися і вилізти з рівчака.

Це був високий, міцний на вигляд чолов’яга років сорока. Сукняна бекеша, підбита лисячим хутром, туго обтягувала його ставну постать. Шабля при боці і два пістолі за поясом, дорога смушева шапка з малиновим верхом і добротні чоботи з посрібленими острогами свідчили про приналежність незнайомця до військового стану і про те, що це — не сірома–нетяга, а досить заможний козак.